Ігор Федорович Жилінський у 1970 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого за спеціальністю «театрознавство». Працював методистом з театрального жанру в Будинку народної творчості профспілок при облпрофраді. Коли у місті було створено інститут культури, він розпочав викладання курсу «Історія театру» на кафедрі театральної режисури. З 1977 по 1987 рік очолював кафедру режисури Рівненського державного інституту культури.
Його знання театру охоплювали як практичний досвід актора, режисера і художника, так і глибоку теоретичну підготовку дослідника історії театрів Рівненщини. Протягом десяти років він керував кафедрою, виховуючи майбутніх акторів і режисерів драматичного театру. За роки педагогічної діяльності десятки його учнів стали відомими акторами, режисерами, театральними педагогами, викладачами училищ та інститутів культури і мистецтв.
Ігоря Федоровича вирізняли не лише глибокі знання театральної справи, а й безмежна любов до театру, відданість професії та служіння мистецтву. Цю любов «до мистецтва в собі, а не до себе в мистецтві», за висловом К. Станіславського, він невтомно прищеплював своїм студентам. Його лекції заворожували слухачів яскравими розповідями про вистави, видатних режисерів і акторів. Завдяки його таланту оповідача студенти переживали безліч театральних подій, відкривали для себе світ сцени та її майстрів.
Попри вимоги офіційних програм, він вважав, що студенти повинні починати знайомство з історією театру з рідного краю. Саме на його заняттях студенти дізнавалися про забороненого тоді Леся Курбаса, про вилучені з театрального репертуару п'єси Миколи Куліша, про трагічну долю театру «Березіль» та репресованих українських митців. Він розповідав про діяльність Рівненського театру під час Другої світової війни, про постановку режисером А. Демо-Довгопільським вистави «Мина Мазайло», в якій актор, що виконував роль головного героя, під овації публіки рвав на шматки газету з портретом Сталіна.
Ігор Федорович ділився зі студентами зворушливими історіями про рідне місто. Він розповідав про трагічні роки Голодомору 1933–1934 років, коли рівненська громада, довідавшись про страшний голод на Великій Україні, зібрала кошти на закупівлю зерна. Вози зі збіжжям прямували до кордону, а люди, стоячи вздовж вулиць, молилися і плакали. Однак більшовицька влада відмовилася приймати допомогу, заперечуючи сам факт голоду. Жилінський болісно переживав руйнування історичного центру Рівного, втрату архітектурних пам'яток, зокрема костелу Св. Антонія, позбавленого величних шпилів після реставрації.
Його монографія «Історія театрального мистецтва Рівненщини» (2009) стала вагомим внеском у театрознавство. З кожним роком ця праця привертає дедалі більше уваги фахівців, студентів та дослідників, адже вона є не лише історичним дослідженням, а й особистими спостереженнями та спогадами автора.
Ігор Федорович прожив плідне життя, залишивши по собі сотні вихованців, які пам'ятають його уроки та присвятили себе мистецтву. Він передав їм не лише знання, а й безкомпромісну вимогливість до театру. У його розумінні сцена мала бути бездоганною, без місця для компромісів, недбалості чи поверховості.
Студенти згадують його з глибокою вдячністю, бо він був справжнім Майстром, для якого театр був не просто професією, а життям.
Пам'ять про Ігоря Федоровича Жилінського є важливою для всіх, хто знав і цінував його талант, мудрість та внесок у розвиток театрального мистецтва. Його ім'я назавжди залишиться в історії Рівненщини як видатного актора, наставника та культурного діяча. У його честь будуть проводитися театральні вечори, виставки, присвячені його творчому шляху, а також видання спогадів колег і учнів. Його книга «Історія театрального мистецтва Рівненщини» слугуватиме майбутнім поколінням як цінне джерело знань про розвиток театральної сцени краю.
Спогади В. Богатирьова
Ігор Федорович Жилінський – людина, яка значно вплинула на все моє життя і залишила надзвичайний слід у моїй пам'яті і моїй долі.
Перше знайомство. Перші уроки театру, розуміння природи акторської гри, зачарування від театральних декорацій, костюмів, музики, світла, від чарівної атмосфери репетицій, коли звичайні хлопці і дівчата, виходячи на сцену ставали кимось іншим – це враження від репетицій драматичного гуртка Здолбунівського Палацу культури цементників. Ще навчаючись у школі я прийшов в той гурток, а тим гуртком тоді керував актор Рівненського музично-драматичного театру Ігор Федорович Жилінський.
Заняття гуртка проходили в приміщенні лекційного залу, на маленькій і непристосованій сцені, але тут були дорослі люди, і вони прийняли мене –учня дев'ятикласника до себе. Перше враження від зустрічі з Ігорем Федоровичем практично не змінилося впродовж усіх років, які я мав щастя з ним спілкуватися – в глядацькій залі сидів статний красивий аристократичний чоловік, високий, крупний, з виразним голосом і зовнішністю, елегантно вбраний, з манерами аристократа – і зразу відчувалося – це актор! Він дуже доброзичливо мене прийняв, розпитав, і дав якусь маленьку роль у масовці, бо робота над виставою вже була розпочата, на всі ролі були виконавці, але в театрі, особливо в аматорському, зайвих рук ніколи не буває.
Моя любов до театру і захоплення усім навколо театральним було таким сильним, що я був на всіх репетиціях вистави за п'єсою «Олеся» інсценізацією повісті О.Купріна. З мовчазної згоди керівника, який підтримував мою ініціативу, я брався за все, за що можна було, і навіть прибігав вдень, щоб допомагати Ігорю Федоровичу розмальовувати декорації. Я ще тоді не знав, що він не лише актор, а й художник у другому поколінні – його батько також був художником. Тоді я побачив, як він вправно і впевнено працює пензлем, розписуючи багатометрові елементи декорації, своїми руками під його керівництвом я спробував те, що тепер називають театральною технологією.
Я дуже багато чому навчився під час роботи над тією виставою, і моє захоплення декораціями, театральним світлом і заворожуючим пилом куліс потім після закінчення інституту стало моєю професією – я став навчатися і на перших порах викладати техніку сцени і художнє оформлення вистави, а пізніше серйозно і професійно займатися сценографією.
Захоплення юнака переросло у бажання навчатися професії. На щастя саме тоді був створений Рівненський культурно-освітній факультет Київського державного інституту культури, Ігор Федорович на той час вже працював на кафедрі режисури і майстерності актора. Він і підказав мені про те, що там навчають режисерів самодіяльного театру. Мені звичайно хотілось в театральний інститут, у справжній театр, активно велась переписка і з Києвом, і з Харковом, але батьки, реально оцінивши шанси, сказали – пробуй поступати в Рівне.
Я спробував, і проба виявилась вдалою, хоча був досить великий конкурс і більшість моїх однокурсників вже мали театральну чи культурно-освітню освіту, закінчили училища культури, мали досвід роботи. Я мав лише досвід постановок з однокласниками у школі, і драмгурток. Можна собі уявити, як я був здивований, коли моїм куратором – точніше куратором нашої групи був призначений саме Ігор Федорович Жилінський.
Він викладав у нас Історію театру, Теорію драми, Грим, і напевно, ще якісь дисципліни, але зараз не згадаю. Його лекції з історії театру – були для нас, як казки про дивний світ, який ми відкривали для себе, теорія драми якось сприймалась важче, не зовсім ми розуміли до чого те все, а уроки гриму – то любов на все життя!! Наочні посібники, таблиці, малюнки – це все доповнювало уміння майстра – художника, який умів все – і клеїти вуса, і одягати перуки, і робити будь-якої складності грим. Звичайно це був театральний грим, розрахований на велику сцену і театральне світло, але кожен його урок – це було свято душі.
Дівчата не дуже любили грим, бо накладали макіяж, і його треба було змивати, а хлопці безстрашно віддавали себе в руки однокурсниць – ті витворяли з нами будь-які гримувальні експерименти.
Ми ніколи за роки навчання не бачили Ігоря Федоровича не підготовленого до уроку, до лекції – завжди детальні конспекти, завжди відповіді на всі запитання, завжди гарний настрій і жарт, при тому завжди – бездоганний зовнішній вигляд, аристократичні манери, і доброзичлива манера спілкування зі студентами та колегами. Він ніколи не дозволяв собі панібратства, завжди давав відчути дистанцію – кожен мав знати своє місце.
Пізніше, коли я став працювати на кафедрі викладачем, після закінчення інституту, я побачив Жилінського в різних ролях – заступника завідувача кафедри , завідувача кафедри, потім – просто викладача. Ми пропрацювали разом достатньо багато років, аж до хвороби Ігоря Федоровича, яка його підкосила уже в поважному віці – за 80 років. До останнього він був взірцем зібраності, дисциплінованості і відповідального ставлення до своєї справи. Студенти всіх курсів дуже любили його лекції, намагались не пропускати, особливо уроки гриму.
Він навчив нас збирати книги. Ми знали про його пристрасть – він збирав книги про театр і про образотворче мистецтво – альбоми, монографії, підручники – все своє свідоме життя. Завдяки його дочці Ірині, яка після смерті батька, передала на кафедру його книги про театр, більша частина його бібліотеки зараз активно використовується студентами теперішньої кафедри театральної режисури Рівненського державного гуманітарного університету в начальному процесі. А будучи студентами - ми всі наслідували нашого куратора і купували все, що могли про театр – мемуари, буклети, монографії, альбоми, популярну і навчальну літературу… За роки навчання кожен назбирав свою власну бібліотеку – до сотні, а можливо і більше книжок. Більше того, ця пристрасть виявилася заразною і в багатьох з моїх однокурсників залишилася на все життя.
Ще наш педагог навчав нас бачити прекрасне – в мистецтві, в живопису, в театрі, в людях, в навколишньому житті… Його око художника бачило красу, вміло її відчути, відтворити на полотні. Пейзажі Ігоря Федоровича я побачив аж на його 80-річному ювілеї в нього вдома. Маючи непересічний талант до малярства , він ніколи не показував свої картини раніше, не хизувався своїми живописними роботами.
Він був затятим філателістом, я теж збирав марки, і ця пристрасть нас до певної міри теж зблизила. Іноді він щось показував із своєї колекції, розповідав про новинки, тепер я розумію, що це хобі навчило мене педантичності, акуратності та вміння класифікувати предмети, явища, приводити в певну систему, що пізніше мені дуже стало у нагоді.
Все життя Жилінський збирав матеріали про історію Рівненського музично-драматичного театру. Він неодноразово казав на кафедрі – от збираю матеріал, напишу книгу. Дякувати Богу і Богдану Столярчуку, який зміг впорядкувати той багатющий фактичний матеріал, та книга все-таки побачила світ іще за життя свого автора. Я знаю, як Ігор Федорович тішився тим, що вона все-таки видана, хоча за станом здоров'я вже не міг її вичитати перед друком.
Дуже пишався Ігор Федорович своїм братом Анатолієм, який жив і працював в Києві на телебаченні, розповідав про його успіхи, показував фотографії, розказував про його режисерську і акторську роботу. Тяжко переживав його втрату. З гордістю розповідав іноді про дочку, більше про внука, якого дуже любив. Його опорою і міцним тилом завжди була дружина Алла Володимирівна. Коли Ігор Федорович тяжко захворів, ми іноді спілкувалися телефоном, але не бачилися, про що я тепер дуже шкодую…
Для мене Ігор Федорович Жилінський – наче другий батько, Вчитель з великої літери, людина Театру, бо він навчив любити театр, віддавати усього себе улюбленій справі, служити театрові не чекаючи визнання чи нагород, відповідально і чесно ставитися до своєї справи у будь-якій сфері діяльності. Надзвичайно талановита, добра, чесна людина, при тому дуже скромний, не прагнучий зробити кар'єру, дуже добросовісний і педантичний навіть у дрібницях – таким він був, таким він і залишився у нашій пам'яті.
Володимир Богатирьов. Про Ігоря Жилінського як педагога та наставника. Відео
Кафедра театральної режисури у фотографіях
-
Будинок художньої самодіяльності Облпрофради, 1971 рік, місто Рівне. Ігор Жилінський перший ліворуч -
Профспілка, 1974 рік -
Режисери, 1975 рік -
Демонстрація 7 жовтня 1975 року. Режисери другого курсу. Ігор Жилінський четвертий ліворуч -
Режисери другого курсу в спектаклі «Правда», 1976 рік. Ігор Жилінський стоїть другий праворуч -
Випускна дипломна вистава за п'єсою Якова Сегеля «Я завжди посміхаюсь...», 1976 рік. Постановка і сценографія Володимира Богатирьова. Куратор групи – Ігор Жилінський (другий з правої сторони в другому ряду) -
Зустріч викладача з випускниками, 1977 рік. Ігор Жилінський у верхньому ряду -
Травень 1981 року. Ігор Жилінський сидить посередині -
Режисери другого курсу, 1981 рік. Ігор Жилінський стоїть шостий ліворуч -
Зустріч випускників кафедри режисури, 1982 рік. Ігор Жилінський стоїть другий праворуч -
Демонстрація на 9 травня, 1983 рік. Ігор Жилінський посередині -
Травень 1983-го, Рівне. Зустріч з болгарами. Ігор Жилінський посередині -
На козацьких могилах зі студентами першого курсу кафедри режисури. Лютий 1984 року. Другий ліворуч Ігор Жилінський в першому ряду -
Демонстрація 1 травня 1984 року. Ігор Жилінський ліворуч -
Голова Державної екзаменаційної комісії І. Ф. Жилінський (посередині). Місто Самбір Львівської області, культосвітнє училище, 1984 рік -
Кафедра, травень 1985 року. І. Жилінський посередині в окулярах -
Засідання деканату, квітень 1987 року. Ігор Жилінський в окулярах -
Режисери другого курсу, 1987 рік. Ігор Жилінський ліворуч стоїть шостий -
Урочисті вітання ювіляра Ігоря Жилінського від колег, 1989 рік -
60-тирічний ювілей Ігор Жилінського, 1989 рік -
Ігор Жилінський на уроці гриму -
Чернівці 1990 року, грудень. Культосвітнє училище. Ігор Жилінський сидить посередині -
Випуск 1993 року. Режисери. Ігор Жилінський стоїть четвертий ліворуч -
Зустріч випускників кафедри режисури, 10 років, 1994 рік
Відзнаки та досягнення
-
Почесна грамота Ігорю Жилінському за сумлінну працю на благо міста Рівне, від виконавчого комітету Рівненської міської ради -
Почесна грамота Ігорю Жилінському за високий професіоналізм, примноження духовної спадщини, та з нагоди 80-тиріччя від дня народження -
Диплом кращому викладачу – Ігорю Жилінському за високі досягнення в педагогічній діяльності та активну профспілкову роботу, від РДГУ -
="Грамота з нагоди 10-тиріччя художньо-педагогічного факультету та багаторічну сумлінну працю -
Грамота Жилінському (який був завідувачем кафедри протягом 10-ти років) за довголітню і плідну працю в галузі культури і освіти та з нагоди св'яткування 35-річчя від створення кафедри театрального мистецтва -
Грамота за книгу «Історія театрального мистецтва Рівненщини» від Рівненської обласної державної адміністрації -
Диплом переможця конкурсу 2011 року «Краща книга Рівненщини» у номінації «Краще історико-краєзнавче видання»
Педагог та митець поза аудиторією
У 70-х роках ХХ ст., окрім викладання в університеті, Ігор Жилінський долучався до курсів акторської майстерності, організованих Управлінням культури. На цих заняттях він знайомив слухачів з історією театру та основами гриму, що стало важливим досвідом його подальшої викладацької та культурно-просвітницької роботи. Продовжуючи цю діяльність, з 1990 року Ігор Федорович активно працював у Рівненському міському Палаці дітей та молоді, де розпочав діяльність Народний молодіжний театр «Від Ліхтаря». Тут він викладав дисципліни «Історія театру» та «Грим», а також допомагав акторам із гримуванням для вистав, поєднуючи навчальний процес із практичною підтримкою театральної творчості. У 2000-х роках його інтерес до театрального життя втілився у співпраці з приватним Рівненським театром музичної казки «Диво». Він долучався до переглядів вистав, залишав рецензії та відгуки, продовжуючи тим самим роботу з осмислення та підтримки розвитку театральної культури міста.
Людмила Коршунова. Він знав місто і любив людей. Відео
Ігор Марчук. Ігор Федорович Жилінський відкрив мені театр. Відео
Ігор Жилінський бував в багатьох інших локаціях міста, підтримуючи своїх випускників, які очолювали або працювали в різних інституціях культури.
Зокрема, він був активним учасником подій, які організовував відділ мистецтв Рівненської обласної універсальної наукової бібліотеки. Це були заходи, присвячені не лише театру — Ігор Федорович долучався також до відкриттів виставок, відзначення ювілеїв митців, знаменних і пам'ятних дат, презентацій нових книжок про культуру та мистецтво.