Життєпис

Ігор Жилінський

Основні дати життя та діяльності

  • 8 березня 1929 р. – народився Ігор Федорович Жилінський у м. Рівне в сім’ї корінних рівнян Федора та Пелагеї Жилінських. Батько – відомий у місті художник-іконописець. Шість його ікон зберігаються у Свято-Успенській церкві Рівного, низка реставрованих робіт – у храмах Рівненщини, Польщі та Білорусі. Одружився з рівнянкою Пелагеєю. У шлюбі народилося троє синів: Ігор, Анатолій та Мефодій.
  • 1936 – 1939 рр. – навчався в польській школі № 8 м. Рівне.
  • 1939 – 1941 рр. – навчався в середній школі № 5 м. Рівне. Здійснив перші спроби акторської гри на сцені.
  • 1945 – 1946 рр. – навчався в Шпанівській школі садівників.
  • 1947 – 1949 рр. – учасник аматорського театрального гуртка при Рівненському клубі залізничників. Зіграв 18 ролей. Проявив себе також як художник – декорував вистави.
  • 1949 – 1953 рр. – служив у армії, Московський військовий округ.
  • 1950 – 1951 рр. – вільний слухач студії ім. М. Щепкіна при Московському Малому театрі. Познайомився з багатьма акторами, які остаточно вплинули на вибір професії.
  • 1954 р. – взяв участь у виставці творів народної творчості в Рівному, де експонував сім картин. Одна з них – «Поліські жнива» – була відібрана на виставку до Києва.
  • 1954 р. – зіграв першу роль у Рівненському театрі (нині – Рівненський обласний академічний музично-драматичний театр) – ксьондза у виставі «Тарас Бульба».
  • 1954 – 1969 рр. – актор Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру. Загалом зіграв 74 ролі.
  • 1954 р. – став членом Спілки театральних діячів України.
  • 1956 р. – одружився. Дружина – Алла Володимирівна Жилінська.
  • 1957 р. – народилася донька Ірина.
  • 22 квітня – 15 вересня 1957 р. – художній керівник Здолбунівського будинку культури.
  • 1965 – 1971 рр. – студент театрознавчого факультету Київського театрального інституту ім. І. Карпенка-Карого (фах – театрознавець).
  • 1965 – 1967 рр. – керівник драматичного гуртка при Рівненському міському Палаці піонерів та школярів (нині – Рівненський міський Палац дітей та молоді).
  • 1969 – 1972 рр. – старший методист з театрального жанру Будинку художньої самодіяльності Облпрофради.
  • 1972 – 2001 рр. – викладач, згодом – старший викладач Рівненського інституту культури (нині – Рівненський державний гуманітарний університет). Викладав дисципліни «Історія театру», «Теорія драми», «Грим» та ін.
  • 1977 – 1987 рр. – завідувач кафедри театральної режисури Рівненського інституту культури.
  • 1992 – 1997 рр. – керівник драматичного гуртка та викладач дисциплін «Історія театру» і «Грим» у Рівненському міському Палаці дітей та молоді.
  • 2009 р. – видав монографію «Історія театрального мистецтва Рівненщини».
  • 8 жовтня 2013 р. – помер. Похований на кладовищі «Нове» («Молодіжне»).

Родинна історія. Кавказ

Мапа Рівного кінця 19 ст. засвідчує, що одне з передмість повітового центру мало назву «Кавказ». Саме там знаходилась вулиця Кавказька, що перетиналася вулицями Литовською і Бармацькою (сьогодні носить ім'я Адама Міцкевича).

На розі вулиць Кавказької та Міцкевича була невелика продовгувата дерев'яна хата, в якій жила родина Жилінських. Історія родини сягає глибоким корінням в литовську землю. Вона зберегла пам'ять про пращура, який був литовцем і мав прізвище Жилінкаус. Осівши на українських землях, з часом прізвище змінилося на Жилінські. Онук того литовця, Давид Кирилович, був знаний у місті, адже працював управителем рівненського банку. Його дружина Уліта залишилася в пам'яті нащадків як жінка дуже набожна, бо в 1935 році, продавши всю землю, вирушила в далеку подорож до Єрусалиму, про що потім чимало розповідала онукам.

Давид та Уліта Жилінські

У 1933 році «Кавказ» провів до останнього прихистку на Омелянівський цвинтар Давида, а в 1944 й Уліту. Цвинтар той був на доволі великому крейдяному пагорбі, і вхід на православне кладовище був із вулиці Литовської, мав огорожу та рів, який відділяв його від єврейського. Вхід же в нього був із вулиці Міцкевича. З 60-х років минулого століття розпочалась забудова цієї місцевості, тому пагорб став значно меншим. За бажанням родичів останки похованих на православному кладовищі переносили в с. Тинне. Там і спочивають нині предки Жилінських.

У довоєнний час, за спогадами Ігоря Жилінського, в районі «Кавказу» жило багато бідних євреїв, також тут мешкали польські та чеські родини. Будинки в цій частині міста були в більшості дерев'яні та одноповерхові. Вулиця Міцкевича, що доволі круто піднімалася вгору, була вимощена бруківкою, обабіч якої замість тротуарів – рівчаки, по яких стікала вода. Жили «кавказці» дружно, особливо діти, які разом гасали по цих пагорбах, ходили до школи, але кожен ходив до свого храму – церкви, костелу, синагоги.

З теплом і щирістю Ігор Федорович згадував священника Михайла Носаля: «Отець Михайло присвятив все своє життя збиранню і вивченню лікарських рослин, щоденно допомагаючи людям. Він не торгував лікарським зіллям, а безкоштовно дарував його за потребами людям. Був отець Михайло людиною високо інтелігентною, щирою та чутливою до людського болю і страждань, особливо до людей незаможних та бідних. Пам'ятаю, як отець Михайло за місяць до різдвяних свят збирав нас, дітей, і розучував з нами колядки. Вчив нас Закону Божому, дарував релігійні книжечки і образки. Дітям приділяв надзвичайно велику увагу – вчив молитвам і як молитися, вчив церковному співу. Водив нас луками, лісами та полями, де ми разом з ним збирали цілюще зілля. Потім вчив нас, як це зілля сушити і в чому зберігати і ми допомагали йому розкладати рослинки на стелажах та на підлозі у призначеній для цього кімнаті. Своїми діями Носаль прищеплював дітям любов до рідного краю, до природи і духовно виховував молоді душі. Коли мені виповнилось дев'ять років, о. Михайло призначив мене прислужником у церкві, урочисто облачив мене у жовтий стихар і брав участь в усіх богослужіннях та процесіях. Це був неперевершений духовний вчитель, пастор від Бога, якого треба наслідувати, як служити Богові і як творити благо людям.»

А потім прийшла війна. І нікого з єврейських сімей не залишилося в живих. За словами Ігоря Федоровича, який на власні очі бачив, що творили нацисти з єврейським населенням у Рівному, «ще жоден фільм не передав жаху». Пригадував, як однієї ночі до їхнього дому постукала поранена, обмазана землею, в одній сорочці жінка. То була сусідка Жилінських Злата Бромгер, яку забрали німці на розстріл. Та вона потрапила в останній прошарок трупів, вночі вилізла з тої ями і добралась на свою вулицю шукати прихистку. Хоч як було страшно за себе і за дітей, Пелагея сім діб переховувала єврейку Злату в льосі, потім та змогла добратися до лісу, знайти партизанів і залишитись живою.

За 80 повоєнних років невпізнаваним став «Кавказ». Тепер це майдан Просвіти, приміщення Рівненської облдержадміністрації, ЗОШ №5, магазини, багатоповерхівки. А там, де було заквітчане подвір'я і дерев'яна сільська хата Жилінських, тепер бавляться галасливі дітлахи дитячого садка №23.

За матеріалами: Данильчук Г. Пензель, театр і місто – це ключові слова до розповіді про художника, актора, театрознавця та корінного рівнянина Ігоря Федоровича Жилінського / Г. Данильчук // Рівне і рівняни. – 2005. – 1 лип. – С. 6; Данильчук Г. Ф. Рівне у долях його мешканців / Г. Ф. Данильчук. – Рівне : ППДМ, 2012. – С. 13.

Родинний альбом

Фотоальбом Жилінських

Перед вами – унікальна візуальна історія кількох поколінь. Найдавніші світлини датовані початком ХХ ст. На них – дідусь Давид та бабуся Уліта: чорно-білі знімки, що бережуть образи предків, які стали основою великої родинної історії.

Далі перед нами розгортається життєвий шлях Ігоря Федоровича Жилінського. Світлини його дитинства, юності, спільні кадри з батьками та братами відкривають атмосферу родинного життя, сповненого любові та підтримки. Ми простежуємо, як з роками змінюються батьки Ігоря – від молодих, закоханих людей до зрілих, мудрих постатей поруч зі своїми синами: маленькими, шкільного віку, а згодом – вже дорослими.

Особливе місце у цій колекції займає рідна оселя Жилінських. На фото – затишний двір. Саме тут Федір Давидович творив свої картини.

Серед світлин – теплі новорічні спогади: прикрашена ялинка, святкова атмосфера, родинні обійми. Її щороку з любов’ю вбирав у святкове вбрання Ігор Федорович – для нього це була особлива традиція, символ родинної єдності.

Цей фотоальбом – не просто світлини, це жива пам’ять. Запрошуємо до перегляду, аби відчути дух часу, родинні цінності й незгасну любов, що передавалася від покоління до покоління.

Сім'я Жилінських

Одним із найважливіших етапів у житті Ігоря Федоровича Жилінського стало створення сім'ї. 27 березня 1956 року він одружився з Аллою Володимирівною. Уже в 1957 році у подружжя народилася донька Ірина. Родина Жилінських була інтелігентною, творчою та глибоко культурною.

Алла Володимирівна все життя працювала медсестрою, присвятивши себе турботі про інших. Донька Ірина обрала професію бібліотекаря і працювала в Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці, продовжуючи сімейну традицію любові до знань і культури.

У родині панували повага, шанобливе ставлення до вподобань одне одного та теплі сімейні традиції. Особливе місце займали зимові свята. Ігор Федорович завжди прикрашав ялинку, ретельно добираючи іграшки, які привозив із різних міст і країн. Святковий стіл готували разом, кожен мав свої улюблені страви. Продукти завжди закуповував Ігор Федорович – він полюбляв ходити на ринок.

Домівка Жилінських була сповнена затишку. На стінах висіли картини, написані Ігорем Федоровичем, меблі були прикрашені серветками, вишитими та зв'язаними ним власноруч. Його кабінет заповнювали книги, які він збирав усе життя, вистоюючи черги за новими виданнями з мистецтва та театру. Ця колекція нараховувала тисячі примірників, які після його смерті донька Ірина передала кафедрі режисури Рівненського державного гуманітарного університету, а частину – Рівненській обласній універсальній науковій бібліотеці.

Окрім книг, Ірина Жилінська зберегла й передала обласній бібліотеці унікальні матеріали: театральні програми, афіші, газетні вирізки, фотоархів, ескізи костюмів, створені Ігорем Федоровичем, рукописи. Усі ці надбання стали цінною частиною культурної спадщини та сьогодні зберігаються у фондах бібліотеки.

Сімейні фото

Валентина Ярощук. Спогади про Ігоря Жилінського. Відео

У 2003 році в Рівненському краєзнавчому музеї відбулася зустріч «Згадаймо разом». Група старожилів із корінних рівненських родин принесли фотосвітлини та ділилися спогадами про місто свого дитинства і юності, про рідне Рівне.

До цієї зустрічі долучився й Ігор Федорович Жилінський. Завдяки його ентузіазму, знанням та щирій любові до рідного краю вдалося зафіксувати багато важливих деталей про життя старого Рівного та його мешканців. Йому завжди була небайдужа історія рідного міста і, як корінний рівнянин, він багато знав про події та архітектуру міста.

Світлини із заходу, передані до колекції відомою рівненською краєзнавицею, авторкою двох книг «Рівне у долях його мешканців» Галиною Данильчук, на яких зображений Ігор Жилінський разом з іншими учасниками проєкту, зберегли пам’ять про цю подію.

Серед учасників проєкту також були: Мирослава Косарєва, Олександр Листопад, Володимир та Ганна Кулії, Борис Квашенко, Юрій Сав’юк, Микола Українець, Ніна Андреєва, Ірина Лукашевич (Куліш), Євгенія Гладунова.