Наш рід вростає корінням своїм у Волинську Землю з 1902 р. Саме тоді приїхав в с. Городок – маєток барона Ф. Р. Штейнгеля неподалік від Рівного – з Чернігівщини наш прадід Іван Хомич Куліш, викладач Воздвиженської аграрної школи кн. Неплюєва, приїхав очолити Городоцьке училище на запрошення барона Ф. Р. Штейнгеля. В родині його на той час – дружина Н. О. Куліш та маленька донечка Лідія. Всі інші прийдуть в цей світ вже на Волині, створюючи рід та плекаючи його традиції. Прадід Іван Куліш народився в м. Шостка Чернігівської губернії у 1873 році – з цього моменту наша родина вивчала історію роду. Знаємо, що народився прадід в родині кантоніста, героя Севастополя.
З 7 років волею провидіння став вихованцем князя М. М. Неплюєва (родина Чернігівського предводителя дворянства), учнем, пізніше викладачем відомої в ті часи школи, так званої «Аграрної академії князя Неплюєва».
Цей період вивчала рівненський краєзнавець і моя мама Ірина Куліш-Лукашевич за матеріалами чернігівських та сумських архівів, документами Воздвиженського історико-меморіального музею «Трудове Братство М. М. Неплюєва». Про це вона детально розповіла у своїй книзі «Пошуки та знахідки» (Рівне, 2010 р.; видавництво «Гедеон Принт»). Іван Куліш був взірцем виховання педагогічної системи М. М. Неплюєва і від природи всебічно обдарованою людиною: талановитий поет (відома його збірка поезії «Золоті поля», Львів, 1938 р.), художник і музикант, відданий педагогічній праці, сподвижник барона Ф. Р. Штейнгеля в усіх його починаннях. Він залишив по собі на Рівненщині добру пам’ять, у солідні свої роки став одним з 2-х перших заслужених вчителів Рівного. (Фото)
Дружина І. Х. Куліша – Надія Олександрівна – з роду чернігівських дворян Августиновичів, теж вихованка Неплюєвської школи, краща її рукодільниця. В Городоцькому училищі викладала рукоділля, брала участь в штейнгелівських «екскурсіях» на Полісся. Збирала взірці поліських вишивок, згуртовувала навколо себе городоцьких дівчат – аматорів вишивання, готувала матеріали для етнографічного відділу Городоцького музею… (Фото)
У нас в родині зберігається сорочка (фото), яку прабабця вишила більш ніж сто років тому, за поліським взірцем, вона викликала захоплення на студентських імпрезах в роки мого навчання у Львівській національній академії мистецтв ще у 70-х роках минулого століття! (Фото)
Коли я одягаю цю сорочку, відчуваю, здається, як кров прабабці сповнює мої судини…
Я знаю, я вірю, я впевнена, що ті вподобання моїх предків визначили мій шлях у житті – шлях художника, мою любов до мистецтва! Ця родинна пристрасть торкнулася не лише мене. У попередньому поколінні була мисткинею ужиткового мистецтва дочка Івана Куліша – Лідія. Вона проводила заняття з рукоділля в школах Рівного в 40-50-х рр. ХХ ст., в гуртках Палацу піонерів (нині – Рівненський міський палац дітей та молоді), де організовувала чудові виставки.
Онука Івана Куліша Ірина Куліш-Лукашевич (моя мама) протягом багатьох років (50-60-і рр. ХХ ст.) читала курси історії мистецтва та літератури в Рівненському музичному училищі, а друга онука – Наталія Куліш – піаністка, викладач музичної школи. Тільки син Івана Куліша Всеволод обрав інженерну освіту, як і мій батько С. Лукашевич. Але це не завадило їм у житті прийняти сімейні традиції плекання мистецтва! Заняття музикою – гра на фортепіано – це теж наша родинна традиція. Професіоналом стала лише тітка Наталія Куліш, але вчилися грати на фортепіано всі покоління, включаючи мене…
До речі, дозволю собі розповісти невеличкий епізод, який доводить, що старі речі з нашого оточення, як і люди, мають свою долю і свої переживання…
«Жив» в нашій родині з часів прабабці старовинний інструмент, який подарував їй прадід на початку 10-х рр. ХХ ст. – концертне фортепіано було виписане в Рівне з Варшави, приїхало з відповідною «метрикою про народження» 1910 р. з фірми Шредер. (Фото)
Прабабця захоплювалась грою на фортепіано – у ті часи домашнє музикування було поширене в інтелігентному середовищі. Коли на Західну Україну прийшли т. зв. «перші совєти» (1939 р.), почали встановлювати нові порядки – перевиховувати буржуазію: серед арештів, вивезення до Сибіру, конфіскації нерухомості мало місце і розпорядження про здачу коштовностей, золотих монет та дорогих інструментів… Інструмент у прабабці забрали, передали нібито в філармонію, а потім довгий час німецької окупації стояв він у будинку клубу залізничників, де знущались над ним всі охочі…
Коли повернулись совєти в 1944 р., прабабця Є. Хоменко (по лінії дружини Всеволода Куліша) наважилась домагатись повернення їй власного фортепіано і подала заяву в суд «про незаконну конфіскацію особистої власності». Суд відбувся і, на диво, виніс рішення про повернення інструменту власниці – і ми отримали наш старий, такий понівечений інструмент, який ще багато десятиліть співпрацював з юними музикантами в родині!
Важко повірити в правдивість цієї історії, але існує документ – рішення суду від 11 червня 1945 р., сформульоване досить безграмотно, що теж вражає і характеризує час. (Фото)
А наш інструмент і досі живе в оселі Наталії Куліш (фото), як пам’ять про прабабцю, і чекає свого ювілею: в 2020 році йому виповниться 110 років! (Фото)
10 років тому, готуючись до чергової ювілейної виставки, маючи вже певний педагогічний і творчий досвід, я наважилась визначати своє життєве і творче credo – воно незмінне і сьогодні.

Сокровенне:

• відчуваю генетичну пам’ять предків – від прадіда і прабабці, причетних до формування першого на Волині етнографічного музею;
• прагну поділитись з глядачем-співрозмовником своїм розумінням мистецтва як вагомого чинника національної ідеї, християнських цінностей, моральних цнот;
• ціную прадавні народні промисли, які надихають нас любити історію свого народу, свого краю, дух землі рідного Полісся з його невичерпною красою;
• бачу світ Божий у триєдності Неба, Землі, Людини як вічність, як джерело натхнення художника;
• шукаю відповідь на вічні питання людського буття, намагаюся мовою гобелену і батику втілювати свої філософські роздуми, віддзеркалювати свій власний внутрішній світ, свої радощі та сумніви;
• заглиблююсь в світ архаїчної символічної системи, яка відтворює Всесвіт, відображує релігійні вірування і уявлення про життя, стає засобом передачі духовного досвіду;
• асоціативно наближуюся до розуміння відмінності та спорідненості між образотворчим мистецтвом та поезією і музикою, у союзі яких виникає потужна концентрація думки;
• замислююсь, як зробити, щоб не переривався зв’язок поколінь, щоб надбання батьків і прадідів переходили у спадок молодим.

Це нетлінне, і за збереження його нас матимуть поважати діти… й правнуки! Хотілося б вірити, що саме так станеться!
На жаль, виховання в Радянському Союзі викорінювало пам’ять про своїх дідів, прадідів, напевно це було потрібно владі, щоб обґрунтувати знищення людського генофонду України.
Цивілізований світ приймає іншу концепцію: «Знання моральної спадщини, яка нависає над родом, над людиною, необхідно для того, щоб краще з цієї спадщини розвивати, гірше обходити…» (цитата з: Шутцербергер А. «Синдром предков…»; переклад з французької; видання інституту Психотерапії, Москва, 2001 р.). Моральні принципи, ціннісні орієнтири – все те, що прийнято називати «мудрістю віків», – проходить крізь час – проходить крізь нас! Вертаючись до цих питань знову і знову в бесідах в родинному колі, ми в свій час вирішили заглибитись у пошуки свого коріння – це привело до неочікуваних і надзвичайно цікавих результатів (дещо іншого плану).
На початку 2000-х років моя мама Ірина Куліш-Лукашевич надіслала в київські видання «Молодь України» та «Пенсійний вісник» статті «Волинський меценат» (про діяльність барона Ф. Р. Штейнгеля) та «Чернігівський меценат М. М. Неплюєв» про історію Хрестовоздвиженського Трудового Братства, згадуючи при цьому про участь діда Івана Куліша в цих осередках і закликаючи відгукнутись нащадків учасників тих подій…
Невдовзі відгукнувся директор Воздвиженського історико-меморіального музею «Трудове Братство М. М. Неплюєва» В. М. Авдасьов, історик-ентузіаст, який по крихітках зібрав документи з історії випускників Неплюєвської аграрної школи… Зав’язалось листування, потім зустрічі, наукові конференції в Сумах, відкрилося багато несподіванок – але це вже інша тема, набагато ширша за рамки цих спогадів (Детально про це йдеться у згадані вище книзі «Пошуки і знахідки»). Другою радісною подією був несподіваний телефонний дзвінок з Києва –зателефонувала правнучка барона Ф. Р. Штейнгеля, баронеса Тетяна Миколаївна – єдина з української гілки Штейнгелів в наш час.
Наші координати дізналась через редакцію газети «Молодь України», а про матеріал в газеті їй повідомив київський відомий історик-етнограф Микола Миколайович Біляшівський – онук того знаменитого академіка М. Ф. Біляшівського. Останній співпрацював із бароном Ф. Р. Штейнгелем, готуючи до відкриття поблизу Рівного в Городку перший Волинський музей етнографії, історії та природознавства.
Незабаром до нас в гості приїхали М. М. Біляшівський, Т. М. Штейнгель та директор музею Івана Гончара в Києві Петро Гончар. (Фото) І знову спогади, зустрічі в с. Городок, в краєзнавчому музеї… Як же вражені вони були фотоархівом початку ХХ ст., який розкрив їм панораму життя родини Штейнгелів, городоцької школи Штейнгеля і т. ін.! Наш прадід Іван Куліш ретельно збирав ці свідоцтва старої доби і передав нам на зберігання. (Фото)
З тієї першої зустрічі знову пройшли роки, але то роки приємного спілкування і пізнання… Я при нагоді завжди зустрічаюсь з Тетяною Миколаївною та Миколою Миколайовичем в Києві. Тетяна Миколаївна приїздила на відкриття в краєзнавчому музеї виставки роду Кулішів (2008 р.) – там експонувались і матеріали з історії родини Штейнгелів. Нещодавно у нас гостював М. М. Біляшівський – у нього був «тур» по Україні, збирав по наукових фондах, музеях документи про свого діда академіка Миколу Федотовича Біляшівського, готувався до виставок у Києві. 2018 р. – ювілейний – 150-річчя з дня народження Миколи Федотовича. Так відродились старі дружні взаємини в нових поколіннях!

Записала мама Ірина Куліш-Лукашевич